Тепер люди вірять. Вірять, що керівні пости можуть займати нелюди й просте звірина. І ця звірина вона, влада, захищає до останнього патрона. Разом із честю мундира. Мундири у влади знатні, погони й зірки золочені. Із честю проблема немає її, у цьому ми переконалися остаточно. Два тижні після садистського вбивства безневинної людини країні розповідали виправдувальні байки.

Байкам люди не вірили. Хіба можна повірити, що людина, що перебивалася із хліба на воду, тримав будинку арсенал вогнепальної й холодної зброї, щоб надвечір, аки Рембо, вийти в ліс поохотиться. І на кого ж? На хазяїв району прокурора, начальника міліції, народного депутата із фракції прем'єр-міністра. У його ж, депутата, власних лісових угіддях. На кого була розрахована цей нахабна брехня? Брехали суспільству всі підряд: віце-прем'єр, міністр внутрішніх справ, депутати фракції БЮТ, прокурори й міліціонери.

Одні не удосужившись елементарно перевірити інформацію корумпованих і боягузливих підлеглих. Інші брехали навмисне, намагаючись уникнути політичної й кримінальної відповідальності. Дехто в парламенті домовився до того, що до орденів треба представляти ТАКИХ депутатів! Не вірячи в об'єктивність розслідування, люди забили тривогу. Через кілька годин після трагедії мені подзвонив знайомий журналіст із Кіровограда.

Зі страшним припущенням, у правильності якого з кожним днем переконуюся усе більше, це було не просто вбивство, це було "сафарі", полювання на людей! І на полювання вийшли стражи закону, сп'янені не стільки алкоголем, скільки всесиллям і безкарністю. Експертиза показала, що Валерія Олійника жорстоко били, поламали йому ребра й ключицю. У нього багаторазово стріляли, роздрібнивши кості ніг і колінні суглоби.

Позбавивши можливості захищатися й піти від переслідування, щоб зберегти життя. Валерій минав кров'ю, але ніхто не збирався його рятувати. Кров заливала свідомість убивць. Пізніше, злякавшись відповідальності, злочинцем вирішили оголосити загиблого. Професіонали за посадою, прокурор і міліціонер, "забули" навіть на алкоголь перевірити самих себе. Зате не забули замести сліди, зачистити місце злочину: підкинули пістолети зі стріляними гільзами, ножі, подряпали себе для виду мов, "численні ножові поранення".

Після численних ножових поранень лежать у реанімації, а не проводять на другий день прес-конференції з новою порцією неправди й обвинувачень на адресу безневинно вбитого. Ніхто навіть не подумав про травми, нанесених рідним і близьким Олійника. Убили по^-звіриному, злодійкувато й поховали так само. На пості міністра оборони у випадку смерті або загибелі солдата, навіть якщо провини командира не було, я вимагав, щоб похорони були організовані командуванням військової частини й щоб на них особисто був присутній командуючий або як мінімум командир корпуса.